Як ти себе почуваєш?

Як ти? Почуй справжню відповідь у глибинах свого серця (і як Бог допомагає її знайти)

Уявіть собі ранок понеділка. Кава, стрічка новин, звичні збори на роботу чи домашні клопоти. Зовні – все, як завжди. Але всередині – клубок думок: “Як пережити цей тиждень? Де взяти сили? Чи бачить хтось мій справжній стан за цією посмішкою чи діловою активністю?” Або ж зустрічаєш знайомого, і лунає оте буденне “Як ти?”. І ти на мить завмираєш: що відповісти? Наскільки відверто? Чи варто взагалі? А буває, це питання ставлять тобі, і ти розумієш, що й сам не знаєш точної відповіді. Треба зупинитись, зазирнути всередину, щоб відповісти чесно, насамперед собі.

Питання “Як ти себе почуваєш?” може звучати по-різному. Коли його ставить лікар, ми очікуємо діагнозу та рецепту. Коли ж його з теплотою в голосі промовляє хтось дуже близький, ми відчуваємо турботу і бажання зрозуміти. А що, якби це питання поставив сам Бог? Чи не означало б це, що Він справді, по-батьківськи, хоче, щоб ми почувалися добре, по-справжньому добре?

Біблія дає нам безліч доказів того, що Богові не байдуже наше самопочуття. Він створив цей дивовижний світ, щоб людині в ньому було добре. Коли Його народ стогнав у рабстві, Він чув їхній зойк і прийшов на допомогу. Ісус Христос прийшов на землю, звертаючись до струджених та обтяжених, щоб дати їм спокій та легкість на душі. Псалмоспівець Давид, знаходячись у вирі життєвих випробувань, вигукував: “Коли сила турбот у моїм серці, — Твої втіхи розвеселяють мою душу” (Псалом 94:19) та “Залиши на Господа твою турботу, і Він тебе підтримає: повіки не допустить, щоб справедливий захитався” (Псалом 55:23). Бог наділив нас емоціями, і Його справді цікавить, що відбувається у нашому внутрішньому світі.

Емоційний лабіринт: між стоїцизмом та гедонізмом

У Райському саду, до гріхопадіння, людина почувалася цілісною та гармонійною. Але після того, як гріх увійшов у світ, з’явилися сором, страх та ціла гама інших непростих переживань. Ці “недобрі” відчуття можуть приходити від нашої власної недосконалої природи, від взаємодії з іншими людьми, або ж бути наслідком наших власних помилок.

І тут людство історично обрало дві основні, але, як виявляється, хибні стратегії поводження з емоціями:

1. Подавлення емоцій (шлях стоїцизму): Спроба “вимкнути” або ігнорувати негативні емоції, такі як страх, розчарування, гнів чи смуток. Здається, що так легше, але насправді це веде до серйозних проблем. Невиражені емоції нікуди не зникають – вони накопичуються, створюючи внутрішні “затиски” та напругу. Це може проявлятися як:
   • Застої в тілі, внутрішні спазми органів, що призводять до хвороб.
   • Хронічна напруга в плечах, біль у спині чи шиї.
   • Проблеми зі шлунком, дискомфорт у ділянці серця.
   • Загальне зниження рівня енергії та життєвого тонусу. Як зазначає доктор Габор Мате у своїх дослідженнях про зв’язок стресу та хвороб, подавлені емоції часто стають коренем багатьох фізичних недуг.
2. Слідування за емоціями (шлях гедонізму): Перетворення емоцій на головну мету та рушійну силу життя. У цьому випадку емоції опиняються на престолі, диктуючи наші рішення та вчинки. Наслідки такого підходу не менш руйнівні:
   • Ми віддаляємося від Бога, який є “Батьком надії” (Римлянам 15:13), нашим “каменем” та “скелею” (Псалом 18:2), і перестаємо чути Його тихий голос.
   • Емоції стають подібними до наркотику – нам постійно потрібна нова “доза” приємних відчуттів, а коли їх немає, починається “ломка”: відчай, апатія, розчарування.
   • Життя перетворюється на сіре полотно, яке ми намагаємося розмалювати яскравими емоціями, але ці кольори тримаються все менше часу і вицвітають все швидше. Ми потрапляємо в пастку, подібну до казки про рибака і золоту рибку, де кожне наступне бажання приносить лише тимчасове задоволення, але не справжнє щастя. Коли ми робимо емоції своїм ідолом, цей ідол неминуче нас зраджує, залишаючи з відчуттям внутрішньої порожнечі та розбитості. “Щось не так, щось мене розриває або щось на мене тисне” – ось частий підсумок такого шляху.

Що ж таке емоції та навіщо вони нам?

Дехто каже, що емоції – це просто хімічні реакції в мозку. Але Біблія відкриває нам глибшу істину: емоції є доказом того, що ми маємо душу, що ми – істоти набагато складніші, ніж просто фізичне тіло. Емоції – це свідчення нашої глибокої подібності до Бога. Бог – це Особистість, Яка відчуває, і ми, створені за Його образом, також відчуваємо. Ми переживаємо і добрі почуття, які відображають Божу радість, любов, співчуття, і важкі відчуття, які сигналізують про дисгармонію. Емоції – це вираження глибини нашої сутності, інструменти нашої совісті та сигнальна система, яка допомагає нам орієнтуватися у світі та у стосунках.

Однак, як і совість, емоції можуть говорити правду, а можуть і обманювати. Вони є зовнішнім симптомом того, що відбувається всередині нас. Ісус Христос – найкращий Лікар, Який не просто знімає симптоми, а зцілює на глибинному рівні. Його справді цікавить: “Як ти себе почуваєш?”

Уявіть собі лікаря, який лікує лише симптоми хвороби, не намагаючись знайти та усунути її причину. Ми б навряд чи назвали такого лікаря добрим. Чи хоче Бог просто “зняти” наші неприємні відчуття, чи Він прагне глибшого зцілення? Ісус проводив час із тими, кого суспільство вважало “грішниками”. Він їв із ними, святкував, радів – але не заради самих веселощів. Його метою було притягнути їх до Себе, до джерела справжньої радості та зцілення.

І є чудова обітниця: на Небесах усі наші емоції освятяться і перетворяться на повноту радості (Псалом 16:11). Ми не забудемо минуле, але переосмислимо його у світлі Божої любові та благодаті. Цей процес переосмислення починається вже тут, на землі.

Біль, який розуміє лише Бог: історія Лазаря

Бувають моменти, коли біль стає особливо гострим. Згадаймо День матері. Скільки матерів сьогодні, особливо в часи війни, переживають невимовні страждання, втрачаючи найдорожче – своїх дітей. Це страшний, протиприродний біль, коли батьки ховають своїх синів та доньок. Їм може здаватися, що їх ніхто не розуміє, що світ продовжує жити своїм життям, ніби нічого не сталося. Як у тому пронизливому фільмі “Міст в Терабітію”, де головний герой після трагедії відчуває глибоку самотність, або як у багатьох реальних історіях матерів, які втратили синів на війні, і чий біль резонує з болем Марії біля підніжжя хреста. Вони хочуть кричати: “Мій син помер, захищаючи вас!”

Але є Той, Хто розуміє їхній біль досконало. Бог Отець віддав Свого Єдинородного Сина (Івана 3:16). Він знає глибину цієї втрати і розділяє скорботу кожної матері.

Біблія, зокрема Євангеліє від Івана, показує нам Ісуса, Який глибоко співпереживав людям. Історія воскресіння Лазаря (Івана 11:1-44) – це не просто розповідь про чудо, а глибока драма, що змушує нас поставити себе на місце кожного героя. Іван писав своє Євангеліє до людей, багато з яких вже вірили в Ісуса, але він закликав їх до ще глибшої, усвідомленої віри: “Це ж написано, щоб ви увірували…” (Івана 20:31).

Давайте пройдемо п’ятьма актами цієї драми, зупиняючись і роздумуючи, чому Бог навчає нас через цю історію.

Акт 1: Хвороба Лазаря та загадкова затримка Ісуса (Івана 11:1-6)

Уявіть собі тривогу Марфи та Марії. Їхній брат Лазар, друг Ісуса, той, кого Він так любив, тяжко хворий. Вони посилають до Ісуса гінця з простим, але сповненим надії повідомленням. А Ісус… не поспішає. Він залишається на місці ще два дні. З людської точки зору, це може виглядати як байдужість, навіть нелюдяність. “Невже Йому все одно? Чому Він дозволяє нам страждати?” – могли думати сестри.

Прозріння: Бог не завжди миттєво усуває наші неприємні відчуття чи вирішує проблеми так, як ми очікуємо. Чому? Часто відповідь криється у словах Ісуса: “…ця недуга не на смерть, а на Божу славу, щоб через неї прославився Божий Син” (Івана 11:4). Після гріхопадіння нас інстинктивно тягне до швидкого полегшення, до миттєвої приємності. Але Бог має вищу мету: повернути нас до Своєї слави, відкритися нам глибше, притягнути до Себе сильніше.

Акт 2: Рішення повернутися в Юдею та реакція учнів (Івана 11:7-16)

Коли Ісус нарешті каже: “Ходімо знову в Юдею”, учні шоковані. “Учителю, – кажуть вони, – таж ось юдеї намагалися Тебе камінням побити, а Ти знову туди йдеш?” (Івана 11:8). Це здається їм верхом нерозсудливості. Апостол Хома, відомий своїм скептицизмом, реагує фразою, що є сумішшю саркастичного фаталізму та відчайдушної вірності: “Ходімо й ми, щоб померти з Ним!” (Івана 11:16). Він не бачить позитивного виходу, але готовий розділити долю Вчителя.

Ісус же відповідає: “Хіба не дванадцять годин є на день? Якщо хто ходить вдень, не спотикається, адже бачить світло цього світу. Якщо хто ходить уночі, то спотикається, бо немає світла в ньому!” (Івана 11:9-10). Коли не знаєш, що робити, – роби те, що правильно, те, що відповідає Божому Слову, і ти не помилишся. Ісус також говорить про Лазаря, що той “заснув”, спонукаючи учнів до віри і показуючи, що смерть – це не кінець. Він каже: “Радію за вас, що Я там не був, – щоб ви повірили” (Івана 11:15). Він радіє, що відкриється їм по-новому, що вони пізнають Його з такої сторони, з якої ще не знали.

Прозріння: Ісус піклується одночасно про Лазаря, його сестер та Своїх учнів. Коли ми молимося, а біль продовжується, ми можемо почати сумніватися в Божій доброті. Але Бог робить щось нереальне – найкраще для всіх залучених. Він знаходить оптимальний шлях, щоб явити Свою славу, допомогти учням зрости у вірі, а всім – глибше пізнати Його і знайти більше благодаті. Все, що відбувається, Ісус використовує як виклик для зростання віри тих, хто навколо Нього.

Акт 3: Зустріч із Марфою та заява “Я – воскресіння й життя” (Івана 11:17-27)

Віфанія, село Лазаря, знаходилася всього за 3 км від Єрусалима. Коли Ісус наближається, енергійна Марфа вибігає Йому назустріч, ще далеко за межами села. Лазар вже чотири дні в гробниці. У ті часи вірили, що на третій день душа остаточно покидає тіло – тобто, надії вже немає.

Емоції Марфи вирують. “Господи, – каже вона, – якби Ти був тут, не помер би мій брат! Але й тепер знаю, що чого тільки попросиш у Бога, дасть Тобі Бог” (Івана 11:21-22). Вона демонструє певну віру, але вона обмежена. Ісус відповідає їй великою істиною: “Я є воскресіння і життя; хто вірить у Мене, хоч і помре, буде жити. І кожний, хто живе й вірить у Мене, – не помре повік. Чи віриш ти в це?” (Івана 11:25-26). Він стверджує, що Він Сам, тут і зараз, перед нею, є джерелом життя.

Марфа відповідає: “Так, Господи! Я повірила, що Ти – Христос, Син Божий, Який приходить у світ!” (Івана 11:27). Вона знає цю теоретичну істину, але, схоже, не до кінця розуміє, що Ісус готовий діяти просто зараз. Її серце пригнічене, і це заважає їй по-справжньому почути. Вона думає, що це все колись буде, в майбутньому. І, не дочекавшись, біжить кликати Марію.

Прозріння: Коли наші серця переповнені болем, ми можемо знати правильні богословські істини, але вони не досягають глибини нашої душі. Ми кажемо: “Я знаю, що Бог всемогутній”, але в конкретній ситуації думаємо: “Тут уже нічого не вдієш”. Емоції можуть стати перешкодою для сприйняття Божого слова. Ісус же кличе нас до віри, яка діє зараз.

Акт 4: Зустріч із Марією та сльози Ісуса (Івана 11:28-37)

Марія, почувши, що прийшов Учитель, поспішає до Нього. Вона падає до Його ніг – жест величезної пошани. Її слова повторюють слова Марфи: “Господи, якби Ти був тут, не помер би мій брат!” (Івана 11:32). У її словах теж віра, але й обмеження: якби Він був тут вчасно. Дослідники припускають, що Лазар міг бути однолітком Ісуса, що робить їхню дружбу ще більш зворушливою.

Коли Ісус бачить її плач і плач юдеїв, що прийшли з нею, Він “розжалобився духом і Сам зворушився” (Івана 11:33). І тоді… “заплакав Ісус” (Івана 11:35). Чому Він плаче, якщо знає, що за мить воскресить Лазаря? Він не каже: “Та чого ви розревілися, зараз Я все порішаю!”

Прозріння: Ісус не просто співчуває нашим емоціям – Він увійшов у нашу емоційну реальність. Він не просто розділив біль – Він взяв наш біль на Себе. Коли тобі боляче, коли ти страждаєш – ти не один. Ісус прийшов, щоб розділити скорботу. Його сльози – це не сентиментальність, а глибока, сердечна любов, яка веде до дії. Грецьке слово, використане для опису реакції Ісуса (ἐνεβριμήσατο τῷ πνεύματι), означає не просто смуток, а глибоке внутрішнє збурення, навіть гнів – гнів на смерть, на руйнівну силу гріха. Він вступає у бій зі смертю. Важливо зазначити, що є інший біль – біль справедливого Божого суду за гріх. Цей біль Ісус не просто розділяє з нами, а бере повністю на Себе, на хресті, замість нас. Найважче Він бере на Себе, а нам залишає ту частину страждань, яка може очистити та наблизити до Нього. Сльози – це не ознака безнадії чи невіри. Ти можеш плакати та зберігати віру. Скорбота – це нормальна, здорова реакція душі на втрату. Головне – не втрачати надію. Сльози Ісуса – це щира скорбота, але водночас і впевнена надія.

Юдеї, бачачи це, кажуть: “Дивись, як Він любив його!” Інші ж, скептичніше: “Хіба не міг Той, Хто відкрив очі сліпому, зробити так, щоб і цей не помер?” (Івана 11:36-37). У цих словах – суміш віри та невіри, як це часто буває і в нас.

Акт 5: Воскресіння Лазаря та перемога над смертю (Івана 11:38-44)

Ісус, “перебуваючи у внутрішній жалобі”, підходить до гробниці – печери, заваленою каменем. Він все ще розділяє людський біль, Він солідарний з нами. “Відваліть камінь!” – наказує Він (Івана 11:39). І знову Марфа, практична і, можливо, трохи схожа на апостола Петра своєю схильністю заперечувати, каже: “Господи, вже чути запах, бо чотири дні вже минуло!” Ісус терпляче нагадує їй: “Хіба не сказав Я тобі, що коли будеш вірити, – побачиш Божу славу?” (Івана 11:40). Він продовжує вести її до віри, надихати, обіцяти.

Камінь відвалюють. Ісус молиться до Отця, а потім гучним голосом кличе: “Лазарю, вийди сюди!” (Івана 11:43). І померлий виходить, обвитий похоронними пеленами. Це був неймовірний момент! Марфа та Марія пережили величезний стрес, але це було того варте. Бог відкрився їм так, як вони ніколи не сподівалися. Їхні серця були підготовлені до цього чуда через болісне очікування.

Прозріння: Божа “затримка” була потрібна, щоб вони пережили Бога у своєму житті ще глибше. Їхня часткова віра перетворилася на пізнання Ісуса як Життя, Яке має владу над смертю. Він не просто сильний пророк – Він Господь і Бог, Який дає життя. Як зазначає богослов Дональд Карсон, Ісус вибрав найкращий спосіб допомогти, а не найшвидший. А Мартін Ллойд-Джонс підкреслював: “Христос не просто вказує шлях до життя — Він Сам є життям. Не просто показує дорогу до воскресіння — Він Сам є воскресінням. Це найрадикальніша заява в усій історії людства, яка вимагає або повного відкидання, або повної довіри”. Парадоксально, але саме через найглибше людське страждання – смерть близької людини – найяскравіше проявляється Божа слава та милість. Найважчий день став найкращим.

Цікаво, що реакції Марфи та Марії були в чомусь схожі (обмежена віра, зосереджена на присутності Ісуса до смерті Лазаря), а в чомусь відмінні. Марфа дискутувала, ставила питання. Марія – просто вшановувала Ісуса і плакала. А Ісус кожній дав те, що їй було потрібно: Марфі – пояснення, навчання і повеління; з Марією – Він просто плакав разом.

Що ж робити з болем? Три кроки до зцілення

Історія Лазаря дає нам не лише розуміння Божого серця, але й практичні кроки, як поводитися з власним болем:

1. Іди до Бога (таким, як ти зараз є). Що б не відбувалося у твоєму серці, неси це до Нього. Говори з Ним, плач біля Його ніг. Він знає, що потрібно кожному. Марфа вилила Йому свої почуття – щиро, але так, як відчувала. Це приклад здорового вираження емоцій перед Творцем.
2. Говори Словом Божим до свого серця. Уважно вслухайся в те, що Бог говорить тобі через Своє Слово. У цій історії це заклик “Відваліть камінь!”. Замість того, щоб дозволяти своєму серцю диктувати тобі відчай, візьми своє серце “в руки” і настав його слухати Божу істину. Сучасна когнітивно-поведінкова терапія (КПТ) підтверджує цей принцип: наші почуття часто є не стільки результатом подій, скільки результатом того, що ми говоримо собі про ці події. Якщо ти кажеш собі: “Все безнадійно, виходу немає”, то саме ці думки, а не лише обставини, ведуть тебе у відчай. Натомість наповнюй свій розум Божою істиною про Його любов, силу та вірність.
3. “Відваліть камінь!”: Зроби наступний крок віри, навіть у відчаї. Це твій крок, який ніхто не може зробити за тебе – ні батьки, ні друзі, ні пастор. Бог кличе тебе до дії, до конкретного кроку довіри, навіть якщо він здається маленьким або нелогічним. Коли ти бачиш Ісуса як Того, Хто є Життям і дає життя, тоді все стає можливим.

Музика крізь глухоту: надія посеред болю

Всесвітньо відомий композитор Людвіг ван Бетховен почав втрачати слух у 25 років, а до 40 повністю оглух. Уявіть трагедію музиканта, який не чує музики! Проте, саме в цей період він написав свої найвеличніші твори, включаючи славетну Дев’яту симфонію. Він не міг чути оркестр фізично, але чув музику у своєму серці, у своїй душі.

Існує зворушлива історія про прем’єру Дев’ятої симфонії. Через глухоту Бетховен не міг повноцінно диригувати. Формально це робив концертмейстер, а Бетховен стояв поруч, також жестикулюючи, ніби диригуючи для себе. Коли музика скінчилася, він не чув овацій. Одна із солісток, Кароліна Унґер, м’яко повернула його обличчям до залу. І тоді він побачив: люди аплодували стоячи, багато хто плакав від захвату.

Так само і ми. Серед болю, розчарувань та випробувань життя ми можемо не “чути” музики небес, не бачити Божого задуму. Нам може здаватися, що ми завалили всі свої надії та мрії важким каменем розпачу.

Але Бог продовжує диригувати симфонією нашого життя. І колись Він поверне нас обличчям до вічності. Тоді ми побачимо і зрозуміємо сенс кожної “ноти” болю і радості, яку Він так майстерно вплів у мелодію нашого існування.

Можливо, саме зараз Ісус тихо запитує тебе: “Як ти себе почуваєш?” І Він же промовляє до твого серця: “Відвали камінь. Довірся Мені. Довір Мені все своє життя”. Чи готовий ти почути Його і зробити крок назустріч?